(Продовження. Початок тут)

Новітня Ера

У ХХ століття людство увійшло маючи інформаційну мобільність, завдяки радіозв’язку. Людство накопичувало науково-технологічний та інформаційний потенціал на початку ХХ ст. із небаченою до того часу швидкістю. Лише уявіть собі: 1896 рік — Марконі робить першу бездротову телеграфну передачу, 1901 рік — почав виготовлятися перший автомобіль, 1903 рік — політ братів Райт… Розвиток технологій та науковий прогрес стимулював розвиток медицини і, відповідно, покращував умови життя. Завдяки тому, що науковці змогли сконструювати мікроскоп, маючи для цього достатньо інформації, було відкрито, що більшість хвороб викликані збудниками — мікробами. Це дало можливість запровадити принципово нові методи їх лікування, які використовуються і досі, а епідемії чуми, віспи та холєри назавжди відійшли в минуле. Винайдення рентген-апарата дозволило вперше заглянути в середину людського тіла. З’явилися нові методики лікування травм, які вже більше не призводили до пожиттєвого каліцтва. Розвиток знань з хімії дозволив винайти ефективні миючі засоби. Зуби вже не гнили так швидко, бо їх можна було чистити, а воші та коросту, що на той час було надзвичайно буденним явищем, вже можна було усунути мазями та лосьйонами, які вже стали доступними, а головне — ефективними.

І все здавалося би мало б бути прекрасним: радіо грає, на душі весело, в аптеках повно ліків від хвороб, які ще кілька років тому косили мільйони, можна рідним передати телеграму хоч в Австралію і за кілька годин отримати відповідь. І ще багато плюшок… Але ж все не було так радісно, правда ж? Правда. Бо ці блага були доступні лише багатим людям або тим, хто заробляв більше за середнє. Ні, звичайно ж, мило було доступне майже для всіх. Ну і мікстури якісь там також. Але рентген і антибіотики — це було з розряду екстра.

Що ще було досупно всім, так це радіо і газети. І якщо для того, щоб читати газету або книгу, треба було хоча би вміти читати (а на початку ХХ століття читати вміли дааааалеко не всі), то для сприйняття радіо нічого особливого не треба було — просто слухаєш і все. Таким чином інформацію про світ почали отримувати навіть ті, які до того часу були “темними” і неосвічними. Люди почали дізнаватися, що на світі вже існують блага, які їм проте недоступні.

Через масове і швидке поширення інформації, особливо через радіомовлення та пресу, сталася одна дуже важлива трансформація суспільної свідомості: якщо до XVIII ст, і навіть до ХІХ ст. у суспільстві панувала чітка думка, що мають бути дворяни, і мають бути простолюдини, і що є жінки, а є чоловіки, і що є білі, а є чорні, і що це, загалом, нормальний уклад, то вже зі середини ХІХ ст., а особливо ХХ ст. люди починають чітко розуміти — ми всі “зліплені з одного тіста” і в усіх жителів Землі мають бути рівні права. Таким чином, стрімкий розвиток технологій передачі інформації визначив основну ціль ХХ століття — боротьба за права.

Йде перший десяток ХХ століття. Соціалізм, комунізм та інші, переважно утопічні, теорії та віяння швидко захоплюють уми тогочасного трудового прошарку. Друковані брошури, книги та радіо сприяють їх швидкому поширенню. У Європі назріває епоха колосальних змін.

Через ряд політичних та економічних чинників у Європі вибухає Перша Світова Війна. На той час країни ще не навчилися вирішувати спірні питання дипломатичним шляхом, а накопичений науково-технічний потенціал у галузі озброєнь був дуже привабливим стимулом до вирішення конфліктів військовим шляхом.

Перша Світова Війна принесла масове спустошення, руйнацію та розчарування у тогочасний світ, зокрема в Європу. Із закінченням війни впала і стара система, що базувалася на соціальній нерівності і класовому поділі суспільства. Як результат — соціалістичні революції в Європі та за її межами. Найвідоміша і найболючіша для нас — це жовтневий переворот 1917 року в Петербурзі, який радянська історія потім гордо називала “Великою Жовтневою Соціалістичною Революцією”.

Тим не менше, соціалістичні теорії того часу ставили утопічні цілі: повна рівність, відмова від приватної власності, а головне — це диктатура пролетаріату. Саме поняття диктатури вже дає зрозуміти, що інформаційне поле повинно формуватися не природньо, шляхом вільного поширення  інформації, а примусово, що фактично означає повний контроль держави нал інформаційним полем з метою формування правильного (з точки зору держави) вектора розвитку, так званої, диктатури проетаріату.

Дуже часто чую питання: а чому соціалістичному, а особливо комуністичному, суспільству потрібна була диктатура пролетаріату і, відповідно, контроль над інформацією?

Тут насправді все просто. Комунізм називається утопією не просто так. Справа в тому, що основна ідея комунізму полягає в тому, що всі рівномірно трудяться, рівномірно вкладають свій труд у благо держави і рівномірно беруть від держави блага, які їм потрібні. Забагато “рівномірно”, чи не так? Так от, інший відомий вчений, Зіґмунд Фрейд (про нього ми ще згадаємо) довів, що нерівність закладена у суть нашого буття як один із рушійних факторів відбору, що формує нашу поведінку. Наприклад, самець (чоловік), що веде боротьбу за самку (жінку), мусить довести, що він більш крутіший за іншого самця (у нас в народі це жартома називається “мірятися пісюнами”). Це заставляє його, зокрема, заробляти більше, тобто нагромаджувати більше благ, щоб самка звернула увагу саме на нього. Адже той самець, який має більше благ, може краще забезпечити її потомство. Відповідно, самець, та й самка також, зрештою, мусять постійно думати про методи, як можна виділитися серед інших, як вхопити більше благ, як бути кращим за інших, адже більще благ — краще потомство. Це механізм, який заклала в нас природа на фундаментальному первинному рівні.

Маючи інформацію про те, як живуть інші члени суспільства (давайте вже відійдемо від “самців” і “самок”), кожна особа буде старатися жити ще краще, буде старатися обігнати всіх інших. Адже, як було сказано вище, — це запорука кращого потомства. Але ж стоп! Це зовсім-зовсім суперечить принципам соціалізму, де всі мають бути рівні і ніхто не повинен отримувати більше за іншого. Що ж, тоді треба ввести дуже чіткий котроль за поширенням інформації, щоб члени соціалістичного (комуністичного) суспільства не могли дізнатися про те, як живуть його інші члени, щоб не могли дізнатися, як би інакше вони потенційно могли жити, а також, щоб ніхто не знав, як живеться у не-комуністичних суспільствах. Таке потужне котрольоване викривлене інформаційне поле мало би повністю усунити бажання до індивудуального змагання та природнього відбору.

На жаль, встановлення “диктатури пролетаріату” та відповідного інформаційного поля зокрема — дуже трагічний і фатальний процес. Як тільки держава бере під контроль або обмежує доступ до інформації, то це автомачтино призводить до росту насильства та агресії. У СРСР це вилилося у масові репресії, “червоний террор” та мільйони закатованих у сталінському ГУЛАГу. Диктатура Гітлера вилилася у мільйони жертв і розв’язання найкривавішої війни ХХ століття.

У 20-ті роки ХХ ст. вперше на світовій інформаційній арені з’являється таке явище як пропаганда. Пропаганда — це штучний зсув інформаційного поля, використовуючи засоби масового поширення інформації. Оскільки зсув штучний, то суспільства, де пропаганда має місце, обов’язково переживали сплеск агресії та насильства. Найвищого піку пропаганда досягла у соціалістичних державах, зокрема в СРСР (комунізм), Китаї (комунізм) та Третьому Рейху (націонал-соціалізм).

Як ми вже говорили на початку статті, усі довоєнні держави Європи (і не тільки Європи) були повністю індустріальними суспільствами, де індивідум мотався між заводом і домом. Саме тому за міжвоєнний період не сталося жодного інформаційного прориву. Радіопримачі ставали якіснішими, картинка в кіно ставала чіткішою, а літаки і машини — швидшими. Ну і танки. Танки ставали потужнішими, бо будь-яке інформаційно голодне суспільство готується до війни — чи то до вторгнення (“світова революція”) , чи до нападу (“кругом врагі!”). Зрештою, зброя довго зачохленою на складі лежати не могла і в середині ХХ століття Європу, а згодом і весь світ охопила Друга Світова Війна. Суспільства, у яких пропаганда створила викривлене інформаційне поле, піднявши насильство і агресію до небаченого рівня, вже не могли стримувати себе і зійшлися у світовій битві.

Чому ж Друга Світова Війна стала поворотним пунктом у історії людства? Чимало людей думає, що це була найкривавіша війна в історії. Що ж якщо брати у кількісному відношенні, то безумовно, що так. Але ви будете дуже здивовані, коли дізнаєтесь, що Друга Світова Війна була відносно куди менш кривавою, ніж, наприклад, європейські і колоніальні війни XVIII століття. Тобто відсоток загиблих в часи Наполеона по відношенню до всього населення Землі був куди більший, ніж відсоток загиблих у Другій Світовій Війні. Ось чудове відео, яке дуже рекомендую переглянути, щоб краще зрозуміти суть цього.

Так чому ж Друга Світова Війна так сильно змінила наше соціальне буття і так сильно знизила в людей жагу до насильства?

Усьому причина поширення інформації. Якщо раніше війна проходила “десь там далеко”, то розвиток та масове поширення радіо та кінохроніки зробило вражаючий ефект — люди побачили та почули реальну війну у кожній точці нашої планети. Тепер про неї знали не лише з оповідей ветеранів та газет, які міг читати лише кожен десятий житель планети. Тепер про війну всі дізналися наживо завдяки хроніками з розірваними на шматки тілами, печами, повних людей, та кінохронікам з берегів річок, червоних від крові. Люди абсолютно інтуїтивно збагнули, що жертвувати потенційно зростаючим добробутом і цінністю життя заради іделогічних, територіальних чи інших амбіцій просто немає сенсу. І в один момент розвинуте людство перестало хотіти гинути на фронтах. І так наступив так званий Довгий Мир або ж Long Peace. Може вам це здається нереальним, але після 1945 року вперше за 2000 років жодна армія не перетинала річку Рейн ось вже більше 70 років!

Людина, які пізнала себе, світ навколо і своє життя, вже не хотіла так просто розставатися з ним. І не хотіла забирати його в інших. Це і є овновна соціальна революція, що сталася внаслідок Другої Світової Війни.

Але ж ..?..

Але ж Радянський Союз і Сталін знищили ще мільйони людей вже після війни? І СРСР був і залишався після війни країною із захмарним рівнем агресії у суспільстві? Невже війна не вплинула на нього, як на інші країни?

Давайте розберемося. Німеччина (далі говорячи Німеччина, я матиму на увазі ФРН або Західна Німеччина) після закінчення війни признала свою провину і зробила суспільство інформаційно відкритим. Люди бачили реальну картину та реальні наслідки агресії. Аналогічно й інших країнах, зокрема у країнах-переможницях. За одним лише винятком — СРСР та його сателітах по Варшавському Договору. Машина репресій в СРСР дійсно збавила оберти після війни у порівнянні з 1937-1938 роками, але суспільство залишалося повністю закритим. Це було критично необхідно для того, щоб втримати псевдо-комуністичний лад шляхом створення фіктивного інформаційного поля, де СРСР — країна за найвищим рівнем життя на планеті, найщасливішими і найзаможнішими людьми, країна-переможець фашизму і єдина сила, яка зламає колись хребет світовому капіталістичному імперіалізму.

Інформаційний простір СРСР був абсолютно зарегульований і забитий пропагандою. Тим не менше,  Союз як типова індустріальна країна, багато вкладав у освіту своїх громадян. І робилося це не стільки із суто благих намірів, а тому, що індустріальній країні були потрібні десятки мільйонів робітників на заводи, а робітник мав би принаймні вміти добре читати і писати, а інженер — хоча би трохи мислити. Фактично, радянські ідеологи почали виводити новий психотип людини, сьогодні жартома відомий як homo soveticus. Це тип людини, якій сильно притупили інстинкти пізнання, проте закачували масу пропагандистської інформації. Основна задача: щоб людина не виділялася серед інших, не цікавилася нічим інших поза тим, що йому/їй говорити держава, щоб виховати повну залежність особи від системи і щоб вимагати мінімум благ і прав.

Проте як кажуть, скільки вовка не корми — все-одно в ліс дивиться. Масова і примусова літеризація населення та примусова середня освіта зіграли з СРСР злий жарт — писемна і більш-менш освічена людина не зможе утриматися від пізнання, як би там не пробували коммі загасити цей потяг. І так внаслідок економічного і, зокрема, інформаційного тиску, совок рухнув. Але детально про це ми ще поговоримо трошки згодом у наступній частині.

У порівнянні з тогочасним західним суспільством, homo soveticus були темними і відсталими. Сексу в СРСР не було, гомосексуалізм вважався хворобою, ринкові відносини — злом, ковбаса в США — синтетична, а вірити в Бога — ознакою слабкості. Homo soveticus’у постійно втовкмачували, що “кругом врагі” і що всіх треба йти і визволяти з-під іга світового імперіалізму, бо всюди поза Союзом — голод, безробіття і печаль. Відсталість і та інформаційна ізольованість зробили радянське, а згодом і пост-радянське суспільство агресивним і нетерпимим. Ці наслідки повною мірою відчуваються і сьогодні.

Поки у СРСР марширували на першотравневих парадах і готувалися втопити весь світ усіх імперіалістів в крові, розвинута частина людства робила інформаційний прогрес і готувалася до наступного інформаційного стрибка.

4 вересня 1951 року сталася подія, яка ознаменувала собою початок нової інформаційної епохи. Президент Гаррі Трумен виступив у прямому ефірі на телебаченні, доповідаючи на Сан-Францискській Мирній Конференції, де був підписаний Мирний Договір між Японією і 48-ма іншими державами. Вперше людство могло спостерігати живу картинку у реальному часі прямо з місця надважливої події. Раптом виявилося, що для того, щоб стати учасником події світового масштабу або ж глядачем футбольного матчу, вам не вже не треба було навіть виходити з дому.

Уже за кілька років телебачення змістило радіо як основне джерело масової інформації і стало основним домінуючим формуючим чинником сучасного інформаційного простору. Щоб вияснити, яка держава крутіша чи сильніша, вже не треба було провадити війну. Для цього можна було організувати спортивні змагання, і транслювати їх прямому ефірі, на живо.

На додаток, телебачення транслювало живі образи. Таким чином, у порівнянні з радіо, об’єм інформації, яку стало отримувало отримувати людство, зросло в рази.

Так розвиток телебачення і прямого ефіру зокрема зумовив п’ятий інформаційний стрибокя чую  тебе вже тут, я бачу тебе вже тут.

Як і кожна політична революція, інформаційна також завжди має свої негативні наслідки. Прямий телевізійний ефір, як п’ята інформаційна революція, приніс із собою зовсім нові цікаві механізми впливу на суспільство. Телебачення — зв’язок односторонній та неінтерективний. При перегляді телевізійного контенту, який до слова, несе колосальну кількість інформації, глядач сприймає все як є і не може обговорювати, дискутувати чи оспорювати те, що показує телевізор. Тобто, фізично він це може робити, звичайно ж, але мільйони інших глядачів цього не почують. А не маючи змоги обговорити отриману інформацію з аудиторією, людина майже підсвідомо сприймає її і погоджується з нею.

Цю “особливість” телебачення одразу ж помітили сильну світу цього. Раз є можливість передавати спотворені образи та повідомлення, які ніхто не опротестовує, отже можна створювати нереальний, міфічний образ, який стане реальністю у свідомості людей. Так телебачення стало інструментом пропаганди і глобальної інформаційної маніпуляції, утримуючи лідируючі позиції навіть досі. Термін “телевізійна картинка” вже давно став синонімом маніпулятивної подачі інформації і навіть зараз, у ХХІ столітті, ця “картинка” залишається одним із основних каталізаторів формування тої чи іншої думки у суспільстві, хоча, як правило, у малорозвинутих країнах.

“That’s one small step for a man, one giant leap for mankind!”

20 липня 1969 року у прямому телевізійному ефірі відбулася трансляція одного із найбільших технологічних стрибків людства — перша висадка людини на Місяць. Програма Аполлон обійшлася уряду США в 25.4 мільярди (!) доларів. Очевидно, що першочергова ціль програми — втерти носа СРСР, який до середини 1960-х років випереджав США по космічних досягненнях, але вже після успіху програми Аполлон остаточно втратив лідерство і безнадійно відстав. Був і інший, загалом плановий, наслідок цієї програми — колосальний поштовх до розвитку абсолютно нових технологій, які вже згодом почали назвиватися терміном інформаційні технології або ж ІТ. Елементи програми Аполлон були сильно розподіленими, а кількість інформації, що передавалися між вузлами, була на порядки вищою, ніж раніше. Вперше для передачі телеметричної інформації на далекі відстані були застосовані цифрові канали передачі даних. І хоча швидкість 51.2 кбіт/с на сьогодні видається просто смішною, у 1969 році це було революційне досягнення. Програма Аполло призвела до стрімкого розвитку цифрових мікросхем та мікропроцесорів, так як космічні модулі ставили нові і нові вимоги до розмірів, енергоспоживання та продуктивності апаратури. Хоч iPhone чи iPad, з екрану якого ви можливо зараз читаєте цей текст, і є у 100 000 разів потужніший за бортовий комп’ютер командного модуля Аполло, який до того ж ще й важив 32 кг, у 1969 році сам факт наявності комп’ютера на борту був абсолютною технологічною революцією.

Програма Аполло сприяла розвитку провідних технологічних шкіл у США, зокрема у Каліфорнії. Стенфорд, Берклі та МІТ здійснили вагомий вклад у розвиток програми і згодом стали базою для переходу США до інформаційного суспільства.

У 1970-х роках цифрова ера та ІТ вийшли із лабораторій NASA, почали набирати обертів і стали готовими служити людству, а не лише для амбітних програм протистояння двох наддержав у Холодній Війні. Із висадкою людини на Місяць США вступили у нову еру — еру інформаційного суспільства. Питання наступного інформаційного стрибка стало, по факту, лише питанням часу.

1970-80-ті роки — епоха тотального панування телевізора, як основного джерела інформації. На живо вже регулярно відбувалися випуски новин, трансляція спортивних подій, зокрема Олімпійських Ігор та чемпіонатів з футболу. Можна було оперативно побачити картинку з “успіхів” у В’єтнамі чи Афганістані, звіт про досягнення батьківщини, скільки намолотили і надоїли, чи про навернення до демократії чергової країни третього світу. Правдиво чи ні, але інформація поширювалася швидко. Проте досі лише в одному напрямку.

Маючи у своєму розпорядженні цифрові технології зв’язку, інженери та науковці взялися вирішувати одвічне бажання людини обмінюватися будь-якою інформацією миттєво у будь-якій точці Землі. Інженери збагнули, що майбутнє за пакетною передачею даних, коли маленькі порції цифрових даних (“одиничок” і “нулів”) поширюються від відправника до адресата через кілька вузлів, подібно до того, як паперовий лист йде по пошті. Подібна система зв’язку мала цілий ряд переваг: можна було організувати двосторонній зв’язок, можна було б слати інформаційні пакети до одразу кількох вузлів, а якщо якийсь вузол зв’язку недоступний, то можна було спробувати його обійти іншим шляхом. У 1970х вже навчилися робити перші, хоч і дуже примітивні, цифрові фото, а згодом і відео, а також навчилися “оцифровувати” звук. І всі розуміли ще одну майбутню перевагу цифрової системи зв’язку — нею можна буде передавати будь-яку інформацію, відому людству.

Над проектом пакетної системи цифрового зв’язку працювали цілий ряд лабораторій, але лідером став проект ARPANET. Причиною успіху проекту був не лише той факт, що його підтримувало Міністерство Оборони США, у якого в умовах Холодної Війни в цьому був свій інтерес, а й також те, що ARPANET ставив за ціль побудову системи, що перебачає створення глобальної мережі обміну даними, яка об’єднала би існуючі та майбутні перспективні мережі. Так на початку 80-х виник термін inter-network communication або міжмережевий зв’язок. Згодом цей довгий вислів скоротили і залишили лише одну абревітатуру — Internet. Абревіатуру, що раз, докорінно і назавжди змінить людство, а у найближчі 30-40 років повністю перезавантажить життєвий уклад кожного землянина, здійснивши наступний, шостий інформаційний стрибок.

Карта мережі Internet

Карта мережі Internet

Ріст ріст всесвітньої комп’терної мережі — це одне із найшвидших зростань за всю історію людства. Це зумовлено тим, що Світова Павутина змогла нарешті задовольнити природню потребу людину в постійному бажанні отримувати найоперативнішу і найсвіжішу інформацію.

Із виходом на глобальний рівень, Інтернет стер кордони. Будь-хто може вільно спілкуватися з будь-ким, всього лиш маючи підключення до глобальної мережі. На фоні росту Інтернету розвалився СРСР, розпалися Югославія і Чехословаччина, сталися атаки 11 вересня, відбулася Помаранчева Революція в Україні, переформатувався Близький Схід та відбулася анексія Криму. Усі ці процеси так чи інакше пов’язані із новою інформаційною реальністю.

Інтернет призвів до появи абсолютно нових процесів: електронне листування, онлайн новини, онлайн торгівля, онлайн знайомства, онлайн вибори тощо. Пост-індустріальні країни стрімко перейшли у нову інформаційну еру, де доступ до інформації, управління нею та її поширення стає ключовим домінуючим фактором.

Нова реальність для нової особистості

Фундаментальну зміну, яку зробив Інтернет, іноді не дуже помічають. Із появою глобальної мережі кожен отримав можливість зібрати власну аудиторію і тепер може самостійно стати джерелом інформації. На відміну від телебачення, де індивід не міг собі дозволити вільно висловлюватися, лише навіть тому, що хвилина ефірного часу коштує десятки тисяч доларів, у Інтернеті достатньо всього лиш підключитися до нього.

Виявилося, що будь-хто може за лічені хвилини розповсюдити інформацію, якою він/вона володіє, мільйонам інших користувачів по всьому світу. Без жодної цензури та обмежень. Більше того, вже у ХХІ ст. технології почали дозволяти поширювати інформацію анонімно або ж обмінюватися нею у зашифрованому вигляді.

Влада мало не усіх країн зіткнулася із тим, чого вона боялася найбільше, — вона втратила повний інформаційний контроль на суспільством. Суспільство нових індивідумів, які безконтрольно отримувають і поширюють інформацію на власний розсуд.

Укріплення  інформаційного суспільства призвело до все більшої і більшої відмови від насильства у країнах, що увійшли у нову еру. Головним чинником стало те, що люди остаточно втратили бажання тратити сили на агресію, а почали спрямовувати їх у зовсім інше, конструктине русло. Причина в тому, що життя стало банально цікавішим, його рівень якіснішим, а отже цінність життя зросла.

Зростаюча роль індивідума, а також швидке і доступне отримання людьми нової інформації про світ, призвела до зниження ненависті і нетерпимості до тих, хто не такий як ти. Наприклад, у процесі інформатизації відбулося встановлення толерантності до гомосексуалізму. Якщо у тих же США у 50-х гомосексуалізм вважався відхиленням і хворобою, то вже у 70-80х відношення до нього повністю змінилося, а на сьогодні чимало штатів реєструють одностатеві подружжя.

Інформатизація значно знизила рівень ксенофобії та расизму. Знову ж таки, це пов’язано із тим, що у інформаційному суспільстві люди можуть набагато краще і швидше пізнати один одного. Члени інформаційного суспільства вже не будуть одзнозначно вірити, що темношкірі — це нижча раса, якби не старалася пропаганда. Більше того, людям вже банально не захочеться по невідомій нікому причині безпідставно тратити сили на ненависть до тих, у кого всього лиш іншого кольору шкіра, якщо сьогодні так багато цікавих речей, якими можна зайнятися.

Фактично, сьогодні можна сміло сказати, що рівень розвитку країни та її суспільства обернено пропорційний рівню насильства та нетерпимості.

Домашнє завдання: візміть “погугліть”, у яких країнах гомосексуалізм поза законом або притісняється законодавчо, а в яких навпаки, його притісняння вважається злочином, а потім візьміть і порівняйте розвиток однієї групи країн з іншою.

Матінка-природа заклала в нас два основних механізми: їсти і розмножуватися. При чому, як вчив нас дідусь Фрейд, природа запрограмувала нас розмножуватися лише з кращими представниками свого виду. Зрештою, у цьому ми можемо переконатися й самі :).  Отже, “представник виду” для ефективного розмноження ставить перед собою дві задачі: 1) знайти найкращого/найкращу з-поміж інших; 2) показати, що ти — найкращий/найкраща з-поміж іших. У різні часи ці задачі вирішувалися по-різному: у давнину парубки і дівчата збиралися в центрі села по вечорах, мірялися одягом одне поперед одного, йдучи до церкви, потім були танці, потім дискотеки і т.д. Слід зрозуміти одне: бажання бути кращим за інших — це природнє бажання, закладене нам мільярдами років еволюції від примітивної бактерії до homo sapiens. Насильство, щоб ви знали, теж є одним із механізмів досягнення цілі бути кращим. Так-так, ми запрограмовані на знищення представників нашого виду, якщо вони нам заважають просуватися до мети святої мети — бути найкращим. У новітній психології це має назву запрограмоване насильство. І воно є в усіх живих істотах: і в примітивних бактеріях, що пожирають представників свого виду на шляху росту, і в людей, які роблять так само.

Але людина — соціальна істота і агресія, навіть обґрунтована, у ХХІ ст. вже не толерується. Але з іншого боку, бажання індивідума показати себе всім, довести свою перевагу на всіма, а заодно і побачити інших, — непереборне. Як же збалансувати і “мирним” шляхом задовольнити потребу, яка є глибоко природньою і яку стримувати вкрай важко?…

24 лютого 2004 року в умовах вже нової реальності один ідивідуум, студент Гарвардського університету, отак взяв і зробив те, що спричинило сьомий інформаційний стрибок. Звали цього хлопця, як ви вже здогадалися, Марк Цукерберґ, а його винахід — це перша у світі діюча Інтернет соціальна мережа. Тоді ніхто не думав, що поява соцмереж буде чимось таким революційним, але всього за 10 років соцмережі стали невід’ємною частиною суспільного життя і повністю змінили принципи поширення інформації.

Тепер нарешті індивід зміг спокійно виставити себе на показ всім, кому він хоче. Він може бачити, як виставляються інші. Він або вона можуть оцінити, хто кращий, а хто ні. У ХХІ ст. майже у кожного з нас з’явився дублер, такий собі аватар, який живе у соцмережі і є уособленням нашого Я. Ми самі програмуємо життя дублеру, малюючи його таким, яким вважаємо за потрібне. Раніше, щоб показати себе, треба було битися на мечах, калічитися на турнірах чи врешті просто круто бити всім писок у дворі та на районі. Треба було мати купу або хоч трохи більше грошей, щоб можна було про себе дати знати хоч якось. А зараз достатньо всього лиш реєстрації у Facebook, пару модних фото і все — ось Я!

У цьому процесі немає нічого надзвичайного або аморального, ми просто задовільнямо свої абсолютно природні потреби і саме тому кількість користувачів соцмереж стрімко зростає. Я найкращий серед найкращих — ось основа інформаційного стрибка, який ми зараз переживаємо.

Проте соцмережі стали не лише платформою для індивідуального утвердження. Соцмережі стали новим підходом до поширення інформації у мережі Інтернет, зокрема ідей та закликів. Сьогодні вже зовсім не обов’язково збирати мітинг посеред площі, щоб оголосити про свої наміри. Достатньо опублікувати допис у Facebook та зібрати тисячі підписників.

Механізми поширення інформації у соцмережах мають лавиноподібний характер і відбуваються дуже стрімко. У ХХІ столітті соцмережі стали інформаційними платформами майже усіх революцій та переворотів. Першою ластівкою стала так звана Арабська Весна. Далі були протести і в західних країнах, зокрема Захопи Wall Street у США. Революція Гідності, що відбулася в Україні у 2013-2014 рр, почалася із відомого запису у Facebook відомого українського журналіста Мустафи Наєма.

Заклик Мустафи Наєма виходити на протест 21 листопада 2013 року

Заклик Мустафи Наєма виходити на протест 21 листопада 2013 року

Соціальні мережі відіграли вирішальну роль у кординації дій протестувальників під час Євромайдану і постійно проламували інформаційну блокаду, яку провадив влада Януковича.

Соціальні медіа системи з одного боку стали вагомим механізмом формування суспільної думки. Навіть виникло таке поняття як настрої у соціальних мережах. Влада, політики, зірки та будь-хто загалом почали звертати увагу на те, що говорять і пишуть у соціальних медіа і, зрештою,  відповідно реагувати. З іншого боку, соціальні медіа створили серйозну проблему для офіційної влади якраз через стрімкість поширення інформації та безконтрольність її поширення. Зокрема, виникли цілі механізми штучного формування хибної суспільної думки. Один із таких прикладів — референдум Brexit, коли був створений інформаційний шторм про те, що Британія ніби-то терпить колосальні втрати через перебування в ЄС.

На темній стороні соцмереж

Лавиноподіне вільне поширення інформації у соцмережах має чимало й негативних наслідків. Зокрема, соціальні мережі стали чудовою інформаційною платформою для тероризму. Ціль тероризму — сіяти страх і паніку серед суспільства, і щоб люди, перебуваючи у стані страху, тиснули на владу та офіційних осіб і ті міняли свою позицію або приймали відповідні рішення.

Давайте згадаємо, як виглядали теракти у 80-90х: терористи вриваються кудись, захоплюють заручників, запрошують телевізійників та переговорників, піаряться на телеекранах, сіючи страх та паніку. Звичайно ж, згодом терористів знищують, а плівки, які відзняли телевізійники, вилучають або ж сильно цензурують. Головне — не дати людям побачити ані самих терористів, ані їх вимог, ані їх діянь.

Але з появою Twitter та Facebook все змінилося. Для терористів — на краще. Мало того, що вербувати людей для терактів стало легше, так ще й поширювати результати своїх діянь, а з ними страх, — теж стало на порядок простіше. Тому теракти стали простішими і одночасно брутальнішими. Ніхто вже не бере людей в заручники, щоб показати це на весь світ. Людей просто вбивають, а інші люди це покажуть на весь світ самі, за допомогою Twitter, Facebook та Youtube. Як приклад — теракт у Ніцці (Франція) 14 липня 2016 року, коли водій-смертник розчавив на смерть вантажівкою 85 людей і поранив ще більше двох сотень. Вже через 15-20 хв соціальні мережі були переповнені відео та фото прямо з місця події, показуючи братальні кадри із розчавленими на асфальті тілами. Результат досягнуто: хвиля страху не вщухала кілька днів, а з липня 2016 року Англійська Променада асоціюватиметься в основному з жахливими подіями тої страшної ночі.

Парадокс полягає в тому, що з інформаційним розвитком людства фактична кількість жертв тероризму зменшується, хоча нам здається, що все тільки гіршає. Отже, процес пацифікації суспільства із ростом інформаційно культури все ж триває.

Кількість жертв тероризму у Європі у 1975-2016 роках

Кількість жертв тероризму у Європі у 1975-2016 роках

Та, на жаль, слід визнати інший факт: кількість страху на одну жертву у 2016 році є куди більшим, ніж це було у 1986 році. Слід також зауважити, що останні два роки (2015-2016) почалася сильна активізація терористочного руху в Європі, але про причини цього ми поговоримо у наступних частинах.

На межі майбутнього

На сьогодні суспільство знаходиться у сьомому інформаційному стрибку, коли соціальні мережі використовуючи глобальну мережу Інтернет поширюють інформацію із швидкістю думки. Але наш світ — великий, і далеко не всі країни та соціальні групи знаходяться на однаковому рівні розвитку. Так звані країни першого світу або ж країни “золотого мільярду” практично повністю перейшли до інформаційного суспільного укладу. Країни третього світу у своїй більшості залишаються сировинно-феодальними, або ж максимум індустріальними з окремими пост-індустріальними суспільствами. Переважна більшість країн третього світу — це диктаторські режими з дуже обмеженим доступом громадян до публічної інформації і, відповідно, дуже високим рівнем насильсьства.

Для більш ефективної інформаційної блокади значна частина арабських країн третього світу вибрала ісламізацію. Ісламізація, особливо радикальна, у цих країнах дозволила задусити природній інформаційний голод людини, замінивши її радикальним трактуванням Корану.  Проте технологічний прогрес, зокрема Інтернет та соцмережі, все ж дали можливість жителям зрозуміти, що є дієве і реальне альтернативне буття, де рівень насильства є нижчим, а кількість свобод — вищою. Саме тому за останні роки різко зросла кількість нелегальних мігрантів із країн Близького Сходу та й мусульманських країн загалом. Тенденція поки-що невтішна: так як інформаційний прогрес крокує вперед, так і радикалізація настроїв в мусульманському світі зростатиме, а отже зростатиме кількість біженців та нелегалів. Ми можемо довго шукати “руку Москви” чи інших там світових лідерів, але реальна проблема масової міграції, зокрема у Європі, — це закономірний процес, спричинений потужними інформаційними трансформаціями останніх років. Якщо коротко, то це ціна, яку “перший світ” платить за свій прогрес.

Цікава ситуація складається із так званими країнами “другого світу”, куди входимо і ми з вами. Це, як правило, країни на пост-радянському просторі. Трасформаційні процеси у цих країних дуже стрімкі і дуже розрізнені. Стрімкість змін пов’язана із високою грамотністю і освіченістю населення, яке прийшло у спадок від епохи СРСР. Владні системи більшості пост-радянських та соціалістичних країн — це квазі-диктаторські режими. Ззовні і формально ніби все демократично: є Конституція, задекларовано верховенство права, є й вибори і формальна свобода слова, але по факту правляча верхівка повністю узурпувала владу і контролює життя в країні з метою постійного збагачення окремих груп людей. По факту, такі країни перейшли від індустріального укладу, який будувався в СРСР, назад до сировинно-феодального (прикладом такого зворотнього руху є процеси в Росії). Запорукою успіху диктатури у ХХІ ст. вважається повний контроль над інформацією та створення свого специфічного інформаційного поля. Очевидно, що створити інформаційне поле і заповнити інформаційний голод у країнах другого світу, використовуючи радикальне релігійне вчення, не вдасться. Це пов’язано із відносно високою освіченістю населення, яка, як ми вже зазначали, дісталася у спадок від СРСР. Хоча, наприклад, із деградацією системи освіти в Росії поступово підсилюється роль Російської Православної Церкви (РПЦ), яка пропагує нетерпимість до інших конфесій, а також розпалює міжнаціональну ворожнечу по відношенню до інших націй, зокрема по відношенню до України. Відповідно, для того, щоб заповнити інформаційну прогалину і радикалізувати суспільство у різних країнах були використані різні концепції, які загалом будують на підході “всі проти нас”. Наприклад:

  • Росія (імперіалізм): Росія — країна із найбагатшими приробніми ресурсами і всі країни, зокрема США, хочуть їх собі привласнити, а нас зробити рабами. Ми повинні боротися, всі проти нас! Кругом вороги!
  • Білорусь (псевдокомунізм): Ми стабільна країна із дешевими і доступними засобами для життя! Ті, хто проти владі — ті проти стабільності!

До Революції Гідності українська влада теж активно провадила інформаційну політику “за стабільність”, аналогічно як і Грузія до приходу до влади Саакашвілі. Але Україна і Грузія виявилися внутрішньо розрізненими країнами і ці дві держави пройшли через суспільно-політичні революції і обидві були свого роду покарані за це Росією, країною, що стала форпостом закритого світу у країнах другого світу.

До певного часу ці дві країни були монолітно закритими і були зорієнтовані на закритий світ, тобто на Росії. Але близькість до розвинутих країн та технологічний, а з ним і інформаційний, прогрес поступово почали міняти внутрішню культуру, і частина населення вже почала ідентифікувати себе як представників вільного світу, які не бажали жити під ковпаком. Цей процес зайняв 15-20 років з моменту розпаду СРСР і став очевидним на початку ХХІ ст., а до 2012-2013 років досяг свого максимуму. Логічними результатами цього процесу в Україні були спочатку Помаранчева Революція, а потім Євромайдан після фази регресії. У Грузії відбулася Революція Троянд, а зараз країна перебуває на стадії регресії, то ж крупна трансформація у Грузії ще попереду. Причина, чому все відбувалося революційним, а не повністю мирним шляхом, полягає в тому, що не все повністю суспільство було готове перейти до вільного світу, а закритий світ чинить опір саме насильницьким методом.

Агресія Росії проти Грузії, а потім проти України, — це початок нового витка історії, коли на пост-радянському просторі закритий світ кинув збройний виклик вільному світові. У свій час інформаційний прогрес розвалив вщент радянську імперію (про це ми будемо детальніше говорити у Частині 2) і у ХХІ ст. він підійшов впритул до кордонів Росії. У Росії не було інших варіантів, як атакувати цей прогрес і завдати удару у відповідь. Але, очевидно, що малорозвинуті сировинно-феодальні та індустріальні суспільства можуть протистояти будь-чому лише методом насильства. Тому як би банально це не звучало, але агресія Росії в Грузію та Україну — це захист, це оборона. Так закритий та дикий “русський мір” боронить себе від знищення.

У майбутньому серед країн “другого світу” нас ще чекає чимало потрясінь. Це буде і болісне падіння режиму Лукашенка, і трасформаційні процеси на Кавказі, зокрема в Вірменії та Азербайджані, і, звичайно ж, трасформація Росії із її подальшим ймовірним розпадом.

Як ми вже казали, складні трансформаційні процеси проходять зараз і в арабському світі, зокрема на Близькому Сході. Війна в Сирії, ряд революцій у Єгипті, події в Туреччині — це все результат того,  що інформаційний прогрес вже на порозі цих держав і вони проходять болючий процес змін.

Межа між майбутнім і минулим проходить сьогодні по лінії Донбас-Крим-Абхазія-Стамбул-Сирія-Єгипет. Колись вона проходила західніше, коли відбували протести в Польщі і в Румунії у 80х, потім у Молдові та Україні. Інформаційний прогрес продовжує наступ на насильство і нетерпимість, звужуючи кільце все сильніше і сильніше. І чим більший натиск — тим більший буде опір. Закритий, дикий світ буде боротися до останнього. Він буде пускати в хід все з більшою та більшою тероризм та агресію, буде пробувати скомпроментувати устої вільного світу із середини, експлуатуючи його основні принципи.

Скоріш за все, нас чекає глобальна війна світів, яка, зрештою вже проходить у степах Донбасу та Сирії. Але результат тої війни передбачити не важко — протистояти інформаційному прогресу людство просто не в силі, адже тоді воно протистоїть само собі.

***

Продовження: Частина 2: Як Інформація знищує кордони та імперії (in progress)

  • Чому розпадалися і продовжуть розпадатися держави?
  • Як розпався СРСР?
  • Чому Україна не зробила жодного пострілу за Крим і чому це правильно?
  • Чому Brexit?

 

 

 

Зараз Ви, скоріш за все, в Україні, у себе вдома або ж в офісі. А може в дорозі. Зараз ви читаєте цю статтю, реальний вміст якої прийшов до вас за менш ніж півсекунди зі сервера, який розміщений у штаті Вірджінія (США), подолавши більше 8000 км і пройшовши через територію США, під товщею Атлантичного Океану, через Ірландію, Британію, Швецію, Німеччину, Польщу. Зараз перед вами, скоріш за все, екран смартфону або портативний ноутбук, який ви з легкістю вимкнете, кинете в кишеню або, відповідно у сумку чи наплічник, і побіжите, бо ваш друг чи подруга надіслав(ла) вам повідомлення із фото, смайликом та текстом “Ну ти де???” — вас давненько вже чекають на цетральній міській площі. Ви сядете в метро, трамвай чи автобус. У транспорті ви продовжите читати і поділитесь через соціальні мережі цією статтею з другом, що вже кілька років проживає в Австралії, за 16,000 км звідси. І вже за менш ніж десяток хвилин усі знатимуть, що читали ви і чим ви хотіли б поділитися з іншими.

Для вас просто відбулося те, що стало сьогодні, у 2016 році, банально пророднім і звичним: ви — частина інформаційного суспільства.

Ера інформатизації стерла кордони, надала часу зовсім іншої величини, а людській думці дала дала повну свободу пересування. Людство довго йшло до цього і заплатило величезну ціну за те, щоб могти вільно розпоряджатися інформацією.

У Частині 1 ми розглянемо історію того, як людство крокувало вперед, роблячи інформаційні стрибки та революції, які у свою чергу зумовлювали зменшення насильства та відкривали все більші та більші можливості для росту. У наступних частинах будемо пробувати зрозуміти, як інформаційний прогрес і обізнаність людства зумовили ті процеси, які ми маємо зараз і свідками яких ми були і будемо у майбутньому.

Цей цикл статтей — результат моїх персональних досліджень та збору інформації. Із чимось ви будете погоджуватися, щось буде здаватися вельми очевидним, а щось — суперечливим та незрозумілим. Але у будь-якому разі я щиро сподіваюся, що вам буде цікаво та захоплююче. Continue reading »

 

Ми вже з вами поговорили про загальні аспекти авіаподорожей і трохи розкрили тему багажу.  Тепер прийшла пора ознайомитися ще з одним важливим моментом — правилами поведінки та етикетом.

Авіа подорожі стали дешевими і доступними. Майже сотня мільйонів пасажирів щороку перевозиться авіакомпаніями всього світу. Авіаподорож втратила свою “елітність” і стала у ранг повсякденного транспорту поряд із автобусом та поїздом. І хоч є певні особи, які жалкують, що “лоукости перетворили літак у приміську електричку”, все ж таки для нашого світу це колосальне досягнення.

Для того, щоб усі пасажири почувалися кофмортно і отримували максимальне задоволення, є цілий ряд писаних і “неписаних” правил, яких треба дотримуватися. Сьогоднішня наша стаття саме про них. Ці правила базуються на загальних принципах поведінки у громадських місцях і транспорті, хоча все ж таки є певні особливості.

Перш ніж почати говорити про поведінку в літаку, хочу наголосити на таку річ: фундаментальний принцип поведінки у громадських місцях і зокрема транспорті — це не створювати дискомфорту іншим особам. Пам’ятайте, що люди, які вас оточують, теж прагнуть комфорту, спокою і задоволення, як і ви. Ваші особисті примхи, звички і бажання нікого не цікавлять. І не повинні цікавити.
Continue reading »

 

УВАГА! Дана стаття містить багато бруду, ненависті та негативу, тому  її читання може спричинити сильний біль у м’яких м’язах нижче тазового відділу. Жертвам та потерпілим від тарифного та кредитного геноцидів, а також третьмайданівцям, патрийотам і “простим людям” не рекомендується читати цей допис через прямий ризик спалаху ненависті.

 Я вас попередив!..

Партія на виборах — це такий же продукт, як і той, що ми купляємо в магазині, тільки він політичний. Як кожен нормальний продукт, політичний теж має свою цільову аудиторію. Якщо ви прогуляєтесь по супермаркету, то побачите, що рідко коли нам пропонують лише одного виробника в одній продуктовій групі. Наприклад, візьмемо сметану. Є власне сметана, і є сметанний продукт. Перше — це те, що можна дати їсти людині, друге — це те, що зрештою також можна дати їсти людині. А можна і використовувати замість солідолу. Обидві ці групи продуктів мають свої цільові аудиторії. Якщо покупець дивиться лише на гарні малюнки на упаковці і не читає склад, а ще його приваблює ціна на 1 грн нижча — тоді наш покупець купляє продукт, 15% якого складає пальмовий солідол. Цільова аудиторія такого продукту — неуважний і неперебірливий покупець, що охоче “зекономить” копійку. Аналогічно й з іншими типами продуктів: хтось купляє одяг в Городку на базарі “на острові”, хтось “вдягається” на Південному, хтось “шикує” в Кінг-Кросі, ну а ще є певний відсоток, що закуповуються в “Опера-Пасажі”.

Під кожен тип покупця створюють певний продукт. Це фундаментальні основи існування економіки, бізнесу і господарських відносин взагалі.

Коли гастрономія і політика сходяться...

Коли гастрономія і політика сходяться…

Як я вже казав, партія і політики — це теж продукт. Вони також продаються нам і ми платимо за них своїми голосами. Як і кожен продукт, його створють для того, щоб задовольнити потреби певного типу і класу виборця, тобто певного типу споживача. Так само як і зі сметаною, яка по відкритті упаковки виявиться не такою смачною і гарною, як в рекламі, так само і політик (партія) — після виборів все виявиться зовсім не так, як було на біґ-мордах і в рекламі по телевізору. Continue reading »

 

Отож, продовжуємо ділитися досвідом про авіаподорожі і все, що з ними пов’язано. Сьогодні будемо говорити про таку важливу річ як багаж, а також інші цікаві нюанси, пов’язані з літаками.

Ті, хто не читав попередній запис, заходьте сюди: Все про авіаподорожі: Частина 1

Про багаж

Спочатку, як завжди, трошки історії і теорії. На відміну від поїздок на міському громадському транспорті, літаками люди, як правило, подорожуть на далекі відстані. А отже ми беремо з собою цілий ряд речей, якій будуть задовольняти наші базові потреби під час подорожі — одяг, предмети гігієни, а іноді навіть їжу, а ще буває навіть беремо зі собою житло (само-собою, я маю на увазі палатку). І відповідно маємо стандартну для нашого часу фразу — пасажир подорожує з багажем. Тепер вже для авіаліній постала  проблема не лише перевезення “тіла”, а також його пожитків. За час еволюції авіаперевезень транспортування багажу пасажирів перетворилося у цілу суб-індустрію, затрати на обслуговування якої співмірні із затратами на перевезення самого пасажира.

Почнемо із найбільш “наболілого”: чому є обмеження на розмір, вагу та кількість одиниць багажу? І чому “лише стільки”? Базову відповідь на це питання ми знаходимо у простій фізиці польотів.

Чому літак летить? Бо потік повітря, що проходить попід та понад крилами створює так звану підйомну силу. Літак може летіти лише тоді, коли підйомна сила перевищує або дорівнює вазі літака. Очевидно, що якщо підйомна сила більша за вагу, то літак набирає висоту, а якщо рівна — то відбувається так званий горизонтальний політ, коли літак летить на стабільній (крейсерській) висоті. Якщо підйомна сила стала меншою за вагу літака, то це як правило позаштатна ситуація, яка може мати катастрофічні наслідки.

Величина підйомної сили залежить від швидкості потоку повітря та площі крила. Саме тому літак мусить спочатку розігнатися до певної швидкості, яка називається швидкістю відриву або ж V2, і вже тоді перейти у режим польоту. Це якраз та швидкість, при якій крила літака починають створювати більшу підйомну силу, ніж вага літака. Отже, стає очевидним, що чим більша вага літака — тим до більшої швидкості йому треба розігнатися на злітній смузі, щоб злетіти. І тут є два моменти. По-перше, злітна смуга не є нескінченною, і для того, щоб літак досяг необхідної швидкості, йому може просто не вистачити смуги. По-друге, шини і шасі літака (як, зрештою, і автомобіля) розраховані на певну максимальну швидкість, після якої є ризик, що їх просто порозриває.

Continue reading »

 

… Весь мир насилья мы разрушим
До основанья, а затем
Мы наш, мы новый мир построим,
Кто был никем — тот станет всем!
“Інтернаціонал”

УВАГА! Дана стаття містить багато бруду, ненависті та негативу, тому прохання людей із гіпертрофованим співчуттям припинити читання даного запису. Ті громадяни, яких сильно мучить питання “Чому стоять заводи?!?!” і “Коли в мене буде європейська пенсія!?!?!” можуть відчути сильний біль у частині тіла, що знаходиться ззаду нижче пояса.

Же би сь те не плакали і не блювали ненавистю в мою сторону, я вас попередив!..

Кожного разу, коли українці роблять якусь революцію, чи то в 2004-му році, чи то в 2014-му, чи в 1918, у них завжди з’являється якесь дике бажання позбавити багатих їх власності і роздати її … а фіг його знає, кому роздати, головне забрати! Українське суспільство, як і весь пост-радянський простір, просто неймовірно насичені тотальною ненавистю і нетерпимістю до більш-менш успішних людей. Найцікавіше те, що якщо сьогодні ваш колега такий же невдаха, як і ви — то зараз він ваш друг. Але як тільки він доб’ється успіху — він стає вашим ворогом і ви починаєте його ненавидіти.

Оскільки у нас крупні бізнесмени або ж як ми їх звемо, олігархи, — найзаможніші люди, то й променів ненависті вони отримують найбільше. Не секрет, що їхньому бізнесовому успіху передувала успішна кримальна діяльність у минулому, і мабуть це і є одна із причин “народної любові”. Але собі так думаю, що навіть якщо б найбагатшою людиною став власник ІТ-бізнесу, який він чесно підняв “з нуля”, його ненавиділи б так само, як і Ахметова.

Я довго цікавився, звідкіля ж ростуть ноги у тої нетерпимості, що ми зараз маємо у суспільстві. Виявляється, це частина нашого буття. Наш світогляд потягом останніх двох-трьох століть формувався таким чином, що пан або власник — це зло, а робітник або селянин — уособлення добра,  що успіх пана — це зло, а розорення або розграбування пана — це добро. Continue reading »

 

Так звані “віялові” відключення вже дістали всіх. Стрічки соцмереж забиті постами, що випромінюють “любов” до обленерго та інших організацій, безпосередньо пов’язаних із відключенням. Недавно у Facebook надибав непогана пояснення, чому все так відбувається. Перш, ніж продовжити читати мій допис, раджу переглянути ось цей:

< прихований вміст > Виділити

 

“Стати свідомим споживачем” треба ставити не третім пунктом  у розділі “Що робити”, а першим. Автор чітко дає зрозуміти один важливий факт: 50% всього енергоспоживання у пікові години припадає на побутових споживачів. Дефіцит електроенергії становить приблизно 15%, то ж при такій нестачі побутовим споживачам було би непогано скоротити споживання енергії хоча б у два рази.

Також хочу зауважити, що відключення відбуваються у квазіавтоматичному режимі. Система моніторить навантаження і служба енергонагляду відключає ті райони, які споживають найбільше енергії. Тому можете писати листи президенту, перекривати дороги, можете розводити безконечні срачі в соцмережах, можете нервово кричати на кожному кроці “шо то за держава!”, можете навіть піти палити шини під Раду — нічого це не допоможе.

Також хочу зауважити, що відключення відбуваються дистанційно. І якщо ви з сусідами сьогодні поїдете лементувати під паркан місцевого РЕМ, та під натиском отримаєте тимчасово електроненергію, то завтра, через її дефіцит , вас відключать з підстанції більш високого рівня напруги. Тобто всю область, зі споживачами першої категорії — водогін, каналізація, газоперекачувальна станція, тощо. Ваша сумнівна перемога сьогодні обернеться поразкою завтра для більшої кількості громадян, з більш серйозними наслідками.

Єдиний варіант уникнення відключення — це ЕКОНОМІЯ і свідоме обмеження споживання. Крім того, це дасть змогу виробити підхід до заощадження енергії, оскільки планується зростання тарифів, якого уникнути нам теж не вдасться.

Що ж робити і як економити?

1. Основна частина електроенергії тратиться на освітлення. Не секрет, що основна частина наших помешкань все ще освітлюється  класичними лапмочками розжарення (в народі “жарівки”). Жеруть вони багато, а світять не дуже. У середньому у помешканні горить 3-4 лампи, що в сумі становить 400 і більше ват.

Що робити? Поміняти всі лампи на LED-аналоги. І не на люмінесцентні “економки”, а саме на LED. На стільки, на скільки вистачить бюджету. Окреме звернення до моїх колег ІТ-шників: для вас то є must be і якщо у вас вдома є “жарівки” — то ви козли.

LED в 11-12 разів ефективніша за “жарівку” і в 4-5 за енергоощадну лампочку. Отже, замість 400 Вт аналогічні LED лампи споживатимуть 40-50 Вт, при чому світлодіодне світло значно приємніше для очей ніж світло від жарівки і, очевидно, від економки.

LED-лампи дорогі. Аналог “сотки” (10 Вт) коштує десь біля 100 гривень. Очевидно, що період окупності такої інвестиції буде дуже довгим тому багато-хто вважає таку інвестицію неоправданої. Однак, як написано вище, до нас додому прийшла війна, і питання економічної доцільності зараз не стоїть, а стоїть питання економічного патріотизму. Тому якщо хтось думає, як потратити заощадження, що знецюються кожного дня, даю підказку: купіть LED-лапми та інші енергоощадні пристрої. Якщо ви вже закупилися, тоді зробіть подарунок до Різдва своїм батьками, родичам, друзям, які, можливо, такої змоги не мають. Кожна зекономлена Ват х секунда електроенергія зменшує ризик того, що у вашому мікрорайоні раптом пропаде світло.

Continue reading »

 

Нарешті я вирішив взятися писати на тему, про яку я роздумував давно. Але завжди щось не давало: то роботи багато (зараз її, до слова, не менше), то революція, то ще якісь важливі події. Тим не менше, я вирішив поділитися досвідом і трохо розказати про те, що я люблю чи не найбільше — авіацію та авіаподорожі.

Я знаю, що про це вже написано чимало статей, “порад подорожуючим” і просто різних там статей повно зараз в Інтернетах. Але доволі часто отримую масу запитань від своїх друзів, колег та просто випадкових “знайомих” у соцмережах щодо того, як краще організувати свою авіаподорож або як вирішити ту чи іншу пов’язану з нею проблему. Якщо і вас таке цікавить, або ж ви такий же авіаманьяк як і я — тоді ласкаво просимо!

Чому авіація і що про авіаперевезення треба знати?

Леонардо да Вінчі писав: “… Якщо хоч раз у житті ви здійсните політ, то до кінця свого життя ви ходитимете по землі із поглядом повернутим в небо — туди, де ви колись були, і куди завжди хотітимете повернутись!” Майстер да Вінчі ніколи не літав, бо цей геній народився занадто рано для свого часу. Сьогодні, у ХХІ столітті авіатранспорт є ключовим двигуном прогресу, даючи можливість нам перенестися у найдальші закутки нашої планети всього за лічені години, тоді як дорога до них у часи да Вінчі займала б місяці і роки. Навіть той з вас, хто ніколи не літав літаком до сьогодні, може стати пасажиром вже завтра. Наприклад, за 100-150 Євро можна зі Львова за 2 години перенестися на узбережжя Італії або серце Баварії. Навіть купивши “гарячу” (правильніше “палаючу”) путівку в Туреччину на “все включено”, — ви станете пасажиром авіарейсу. Тому як казав містер Бонд, never say never!

article-0-0CA07CDD00000578-432_964x513

У циклі публікацій я спробую розказати, як здійснюються авіаперевезення, що таке “пересадка” :), як оптимальніше підібрати авіапереліт, що означають букви і цифри у вашому електронному квитку, як прочитати посадковий талон, як вибрати місце в літаку (особливо, якщо рейс нічний або ж з вами подорожують дітки), а також звичайно ж ціла серія “лайфхаків”, які я відкрив самостійно, або ж зі мною ними поділилися “прокачані” подорожуючі.

Почнемо із базових речей, що освоїти, так би мовити, термінологію, яка нам пригодиться далі. Continue reading »

 

Дорогі мої друзі, співвітчизники! Через всього лише кілька десятків годин ми почнемо робити вибір нової влади у нових важких реаліях. Соціальні мережі рясніють постами, за кого голосувати, а за кого ні. Хто добрий, а хто поганий. Хто крав, а хто не крав. І так далі… Я вже зі своїм вибором визначився, але писати про це не буду. І вам не раджу. Залишейтесь при своїй думці — це ваше законне право.

ВибірЄдине чого не хочеться, це щоб не було як в 2004му — обрали президента з надією, а несподівано виявилося, що він нас зрадив. Хоча давайте будемо відвертими: це не кандидат як правило зраджує нас, а ми його. У далекому вже тепер 2004му ми хотіли від нашого кандидата нездійсненних речей, ми хотіли того, на що самі б ніколи не пішли. Ми повірили в те, що з точки зору логіки було нездійсненним. А потім, коли все стало на свої місця, коли ейфорія від перемоги Майдану пройшла і коли виявилося, що треба не тільки, щоб нам щось поміняли, але й мінятися самому, — все якось розвалилося. Той президент, заради якого ми мерзли на майданах і площах, нас раптом зрадив. Ми думали, що у новому 2005му році ми прокинемося європейцями, а виявилися все тими ж люмпенами і рагулями…

Прийшло десять років. Історія повторюється. Правда події стають більш жорсткими і більш брутальними. Якщо в 2004му ми всього лиш мерзли, то 2014 ми гинули. І ось знову маємо вибори. Цього разу “правильний” кандидат не один і майже кожен виборець вже визначився із своїм “месією”. Але я помічаю, що народ знову робить ту ж саму помилку: він очікує, що обраний ним президент буде керувати народом, а не навпаки — народ Президентом. А це вже означає, що кого б ми не обрали — розчарування неминуче.

Я сподіваюся, що кожен вже визначився із тим, за кого він віддасть свій голос у цю неділю. Тим не менше, аби уникнути розчарувань і прокльонів у майбутньому, насамперед раджу чітко дати для себе відповіді на наступні питання:

  1. Чи читали ви офіційну програму кандидата, за якого сподіваєтесь віддати голос?
  2. Чи читали ви передвиюорчі програми інших кандидатів?
  3. Чи знаєте ви повноваження Президента України згідно Конституції?
  4. Чи вважаєте ви, що обіцянки, дані в програмі, лежать у правовому полі діяльності Президента України і в нього (неї) є встановлена законом можливість дотриматися даних обіцянок?
  5. Чи знаєте, хто згідно законодавства і Конституції України несе відповідальність за:
    1. Економічний стан у державі?
    2. Зовнішню політику?
    3. Діяльність силових структур?
    4. Врегулювання судової системи?
    5. Систему соціального забезпечення?

Continue reading »

 

Сьогодні будемо знову говорити не про Мальдіви і не про подорожі. Сьогодні я знову хочу розказати про важливі зараз речі. Цього разу — про енергозбереження в Україні в цілому і у кожному домі зокрема.

По-перше, держава…

По-перше, в Україні державної програми енергозбереження нема. Все. Переходимо до наступного пункту.

330x220_154201А ні, ладно, таки ще трохи додам. В Україні був колись Державний комітет з енергозбереження, який Президент В. Ющенко ліквідував своїм указом (що впринципі, дуже логічно), тільки-но прийшовши до влади. Бо такий комітет — це бездонна водойма, в якій можна відмивати гігантські бюджетні кошти із няшними лозунгами типу “go green“, “earth day”, “save it for your children” і все таке. Піпл в основному таке хаває, так як 95% поняття не має, що направді повинна робити держава для стимулювання енергозбереження, а тих 5%, які протестують, через підконтрольні ЗМІ швидко назвуть “проплаченими агентами нафто-газових корпорацій” і про них забудуть.

Святе місце порожнім не буває, і після того, коли Бджоляр завершив свою каденцію, його двіччі не судимий наступник утворив Державне Агентство Енергетичної Ефективності, яке у-вві-ккнуло (С) ефективний насос по ефективному випомповуванню грошей з держбюджету. Схеми попм і насосів дуже різноманітні: це і міні-ГЕС в Карпатах, і сонячні станції в Криму, і розпилювання грошей по Кіотському протоколу та сила-силенна інших міні- та гігапроектів по розкрадання коштів замаскованих під солодкою фразою “енегрозбереження”.

На сьогодні сайт ДЕРЖЕНЕРГОЕФЕКТИВНОСТі ладве працює і схоже його в черговий раз будуть зносити… Таке от… Continue reading »

© 2012 Roman's Blog Suffusion theme by Sayontan Sinha