Дорогі мої друзі, співвітчизники! Через всього лише кілька десятків годин ми почнемо робити вибір нової влади у нових важких реаліях. Соціальні мережі рясніють постами, за кого голосувати, а за кого ні. Хто добрий, а хто поганий. Хто крав, а хто не крав. І так далі… Я вже зі своїм вибором визначився, але писати про це не буду. І вам не раджу. Залишейтесь при своїй думці — це ваше законне право.

ВибірЄдине чого не хочеться, це щоб не було як в 2004му — обрали президента з надією, а несподівано виявилося, що він нас зрадив. Хоча давайте будемо відвертими: це не кандидат як правило зраджує нас, а ми його. У далекому вже тепер 2004му ми хотіли від нашого кандидата нездійсненних речей, ми хотіли того, на що самі б ніколи не пішли. Ми повірили в те, що з точки зору логіки було нездійсненним. А потім, коли все стало на свої місця, коли ейфорія від перемоги Майдану пройшла і коли виявилося, що треба не тільки, щоб нам щось поміняли, але й мінятися самому, — все якось розвалилося. Той президент, заради якого ми мерзли на майданах і площах, нас раптом зрадив. Ми думали, що у новому 2005му році ми прокинемося європейцями, а виявилися все тими ж люмпенами і рагулями…

Прийшло десять років. Історія повторюється. Правда події стають більш жорсткими і більш брутальними. Якщо в 2004му ми всього лиш мерзли, то 2014 ми гинули. І ось знову маємо вибори. Цього разу “правильний” кандидат не один і майже кожен виборець вже визначився із своїм “месією”. Але я помічаю, що народ знову робить ту ж саму помилку: він очікує, що обраний ним президент буде керувати народом, а не навпаки — народ Президентом. А це вже означає, що кого б ми не обрали — розчарування неминуче.

Я сподіваюся, що кожен вже визначився із тим, за кого він віддасть свій голос у цю неділю. Тим не менше, аби уникнути розчарувань і прокльонів у майбутньому, насамперед раджу чітко дати для себе відповіді на наступні питання:

  1. Чи читали ви офіційну програму кандидата, за якого сподіваєтесь віддати голос?
  2. Чи читали ви передвиюорчі програми інших кандидатів?
  3. Чи знаєте ви повноваження Президента України згідно Конституції?
  4. Чи вважаєте ви, що обіцянки, дані в програмі, лежать у правовому полі діяльності Президента України і в нього (неї) є встановлена законом можливість дотриматися даних обіцянок?
  5. Чи знаєте, хто згідно законодавства і Конституції України несе відповідальність за:
    1. Економічний стан у державі?
    2. Зовнішню політику?
    3. Діяльність силових структур?
    4. Врегулювання судової системи?
    5. Систему соціального забезпечення?

Continue reading »

 

Кодного разу, коли наближається травень місяць, у певних прошарків населення починається “червоне” загострення і вони готуються СВЯТКУВАТИ “перемогу”. І в той час, коли у всьому світі “вшановують”, у нас “святкують”.

Я з глибокою повагою ставлюся до тих, хто віддав життя на фронтах Другої Світової. Ці люди не винні. Вони були маріонетками в руках двох психічно неврівноважених фашистів – Сталіна і Гітлера. Вічна шана тим, хто з гвинтівкою на трьох і магазином патронів на п’ятьох таки зміг пройти пекло війни.

Я з презирством відношуся до комунізму, комуністів і всього, що з тим пов’язано. Ці голозаді люмпени знищили націю, культуру і свідомість людей, виростивши цілі покоління людей, для яких “празнік вєлікой пабєди” – це найвище досягнення людства.

Я і моя родина ніколи не святкувала, не святкує і не буде святкувати “пабєду”. Це не свято моєї родини, це її трагедія…

Славінський Петро Петрович (мій прадід) – у 1947 році заарештований НКВДистами, висланий в Кемеровську область, де пропав безвісти. Пошуки могили не дали результатів. Скоріш за все, похований в братській могилі разом із сотнями інших співітчизників. Причина арешту – антирадянська діяльність, “враг народа”, куркуль.

Славінська Анастасія (прабаба) – заарештована НКВД в 1947 році. Після кількох днів звірячих катувань та гвалтувань вислана в Мордовію, куди так і не доїхала – померла по дорозі і її викинули з поїзда. Місце поховання відповідно не відоме.

Славінський Микола Петрович (брат баби) – застрелений НКВДистами в 1947му році біля с. Родатичі (Городоцький район) у віці 25 років. Будучи позбавленим майбутнього і бачучи, як комуністи поступають з рідними і співвітчизниками, вступив до лав Повстанської Армії. Загинув під час нерівного бою з загоном НКВД. Місце поховання невідоме.

Войтович (Славінська) Пелагія Петрівна (баба) – провела 4 роки в нацистському концентраційному таборі в м. Бург, працювала на фабриці. Після війни в 1947 році заарештована НКВД, обвинувачена в “ізмєнє Родінє” (54 стаття) і вислана в Мордовію, де провела 7 років із 25 призначених. Коли повернулася з Мордовії, то її власна дитина, якій тоді виповнилося 8 років, не впізнавала рідну маму і називала її “цьоцею”…

Войтович Петро (прадід) – офіцер австрійської армії, учасник бойових дій на Російському Фронті. Був поранений в руку і взятий в полон, де провів 3 роки. Повернувшись з полону важив заледве 50 кг, тоді як йдучи на фронт важив 110.

Войтович Мирон Петрович (дід) – в 40-44му добровільно поїхав в Німеччину на роботу, уникнувши примусових робіт. Брав активну участь у підпільному антифашистському русі опору, за що був заарештований Гестапо і провів 4 місяці в таборі суворого режиму. Під час ув’язнення ледь не помер від запалення легенів. Після повернення в Україну заарештований НКВД і засуджений до 10 років  по 54-й статті. Провів 5 років в пересильній тюрмі в Жмеринці. Саме дід мені розказував про катування, які застосовували слідчі при допитах. Зокрема, коли людину садили на ріг табуретки на куприкову кістку і чекали, поки вона не втратить свідомість від болю…

Войтович Антон Петрович (брат діда) – замордований польською каральною поліцією у 1945 році в процесі кампанії репатріації (сумнозвісна “Вісла”), які організували польські комуністи. Всю ніч поліцаї знущалися над тілом, переломивши всі кістки, а над ранком кинули обабіч дороги. Місце поховання – невідоме.

Пик (Войтович) Марія Петрівна (сестра діда) – провівши 4 роки на примусових роботах у Німеччині, вирішила не повертатися в Україну і емігрувала в США. Вона єдина, хто уникнув репресій і переслідувань. А ще вона єдиний живий свідок тих подій і останній представник цього покоління. Проживає в м. Чикаго, зараз їй 92 роки.

Павлюк Василь Іванович (брат діда) – воїн окремого Чехословацького Корпусу Радянської Армії, власник бойових відзнак та нагород Республіки Чехословаччина. Про його життя можна написати окрему книжку, або як мінімум окрему статтю. У 1939 році послухавши пропагандистів-сексотів, які зваблювали райським життям в СССР, перейшов Карпатський хребет і був заарештований НКВДистами, звинувачений в шпіонажі і засуджений до розстрілу. Однак розстріл замінили на довічні роботи на рудниках в Магаданській області, що було гірше за смерть. В 1942му попросився на фронт, оскільки краще було вмерти під кулями, ніж згнити в золотій шахті. Був відправлений в танковий батальйон окремого Чехословацького Корпусу. Під час однієї із битв був важко поранений і сильно обгорів. Закінчив війну під Прагою в 1945 році, де й залишився жити до кінця життя. Про війну говорив неохоче, а якщо його хтось осмілився б привітати “С Пабедой!”, то міг би і в пику заїхати… Комунізм і комуністів вважав найбільшою заразою в світі і люто їх ненавидів. Похований з почестями на війському цвинтарі в Чеській Республіці.

 

 

 

Весна іде, життя цвіте й вирує,
Земля покрита барвами весни.
А у повітрі — непомітна небезпека,
що тіло тихо розриває на шматки…

І сонця промінь щедро гріє землю,
Без нього неможливим є життя,
А наше тіло точить мирний атом,
І ми відходимо із ним у небуття…

Важке повітря, як розпечений метал…
Ми ж йдемо мовчки, нам ніколи кричати.
І тільки хтось тихенько прошептав:
“То ось який на смак, цей мирний атом…”

І смак металу в роті, і реактор, і уран,
І вся країна Рад — будьте сто раз прокляті.
Життя своє ми віддали за те,
Щоб після нас вже не прийшлося віддавати.

Роман Павлюк, 26 квітня 2010

Присвячується всім людям, які ціною власного життя та здоров’я 24 роки тому ліквідували найжахливішу техногенну аварію в історії людства.

© 2012 Roman's Blog Suffusion theme by Sayontan Sinha