Кодного разу, коли наближається травень місяць, у певних прошарків населення починається “червоне” загострення і вони готуються СВЯТКУВАТИ “перемогу”. І в той час, коли у всьому світі “вшановують”, у нас “святкують”.

Я з глибокою повагою ставлюся до тих, хто віддав життя на фронтах Другої Світової. Ці люди не винні. Вони були маріонетками в руках двох психічно неврівноважених фашистів – Сталіна і Гітлера. Вічна шана тим, хто з гвинтівкою на трьох і магазином патронів на п’ятьох таки зміг пройти пекло війни.

Я з презирством відношуся до комунізму, комуністів і всього, що з тим пов’язано. Ці голозаді люмпени знищили націю, культуру і свідомість людей, виростивши цілі покоління людей, для яких “празнік вєлікой пабєди” – це найвище досягнення людства.

Я і моя родина ніколи не святкувала, не святкує і не буде святкувати “пабєду”. Це не свято моєї родини, це її трагедія…

Славінський Петро Петрович (мій прадід) – у 1947 році заарештований НКВДистами, висланий в Кемеровську область, де пропав безвісти. Пошуки могили не дали результатів. Скоріш за все, похований в братській могилі разом із сотнями інших співітчизників. Причина арешту – антирадянська діяльність, “враг народа”, куркуль.

Славінська Анастасія (прабаба) – заарештована НКВД в 1947 році. Після кількох днів звірячих катувань та гвалтувань вислана в Мордовію, куди так і не доїхала – померла по дорозі і її викинули з поїзда. Місце поховання відповідно не відоме.

Славінський Микола Петрович (брат баби) – застрелений НКВДистами в 1947му році біля с. Родатичі (Городоцький район) у віці 25 років. Будучи позбавленим майбутнього і бачучи, як комуністи поступають з рідними і співвітчизниками, вступив до лав Повстанської Армії. Загинув під час нерівного бою з загоном НКВД. Місце поховання невідоме.

Войтович (Славінська) Пелагія Петрівна (баба) – провела 4 роки в нацистському концентраційному таборі в м. Бург, працювала на фабриці. Після війни в 1947 році заарештована НКВД, обвинувачена в “ізмєнє Родінє” (54 стаття) і вислана в Мордовію, де провела 7 років із 25 призначених. Коли повернулася з Мордовії, то її власна дитина, якій тоді виповнилося 8 років, не впізнавала рідну маму і називала її “цьоцею”…

Войтович Петро (прадід) – офіцер австрійської армії, учасник бойових дій на Російському Фронті. Був поранений в руку і взятий в полон, де провів 3 роки. Повернувшись з полону важив заледве 50 кг, тоді як йдучи на фронт важив 110.

Войтович Мирон Петрович (дід) – в 40-44му добровільно поїхав в Німеччину на роботу, уникнувши примусових робіт. Брав активну участь у підпільному антифашистському русі опору, за що був заарештований Гестапо і провів 4 місяці в таборі суворого режиму. Під час ув’язнення ледь не помер від запалення легенів. Після повернення в Україну заарештований НКВД і засуджений до 10 років  по 54-й статті. Провів 5 років в пересильній тюрмі в Жмеринці. Саме дід мені розказував про катування, які застосовували слідчі при допитах. Зокрема, коли людину садили на ріг табуретки на куприкову кістку і чекали, поки вона не втратить свідомість від болю…

Войтович Антон Петрович (брат діда) – замордований польською каральною поліцією у 1945 році в процесі кампанії репатріації (сумнозвісна “Вісла”), які організували польські комуністи. Всю ніч поліцаї знущалися над тілом, переломивши всі кістки, а над ранком кинули обабіч дороги. Місце поховання – невідоме.

Пик (Войтович) Марія Петрівна (сестра діда) – провівши 4 роки на примусових роботах у Німеччині, вирішила не повертатися в Україну і емігрувала в США. Вона єдина, хто уникнув репресій і переслідувань. А ще вона єдиний живий свідок тих подій і останній представник цього покоління. Проживає в м. Чикаго, зараз їй 92 роки.

Павлюк Василь Іванович (брат діда) – воїн окремого Чехословацького Корпусу Радянської Армії, власник бойових відзнак та нагород Республіки Чехословаччина. Про його життя можна написати окрему книжку, або як мінімум окрему статтю. У 1939 році послухавши пропагандистів-сексотів, які зваблювали райським життям в СССР, перейшов Карпатський хребет і був заарештований НКВДистами, звинувачений в шпіонажі і засуджений до розстрілу. Однак розстріл замінили на довічні роботи на рудниках в Магаданській області, що було гірше за смерть. В 1942му попросився на фронт, оскільки краще було вмерти під кулями, ніж згнити в золотій шахті. Був відправлений в танковий батальйон окремого Чехословацького Корпусу. Під час однієї із битв був важко поранений і сильно обгорів. Закінчив війну під Прагою в 1945 році, де й залишився жити до кінця життя. Про війну говорив неохоче, а якщо його хтось осмілився б привітати “С Пабедой!”, то міг би і в пику заїхати… Комунізм і комуністів вважав найбільшою заразою в світі і люто їх ненавидів. Похований з почестями на війському цвинтарі в Чеській Республіці.

 

 

© 2012 Roman's Blog Suffusion theme by Sayontan Sinha